Як це, прожити цілий тиждень під землею? Це звучало так спокусливо: піти в експедицію, та ще й в один з найвіддаленіших районів, побувати там, де ще ніхто ніколи не був, отримати шанс відкрити нові проходи, а можливо і знайти продовження. Справжня пригода, випробування та неоціненний досвід. Цей похід довго обговорювали, планували, переносили. Це зараз ми вже досвідчені спелеологи та дослідники, а тоді ми були компанією нерозсудливих і відчайдушних новачків, яким ну дуууже кортіло пожити кілька днів в ПБЛ. Якщо бути відвертими, то потрібно сказати, що навіть ідея подібного заходу була нерозумною, а експедиція надто ризикованою. І скоріше не для нас, а для керівника, який брав на себе величезну відповідальність. Але про все по порядку.
Про тупість і безвідповідальність
Ну, почнемо з того, що не всі, хто збирався йти були абсолютними новачками. Бажаючих знайшлось четверо: я, моя дівчина Таня, Рудий та Віка. Чоловіча частина нашої компанії була «найдосвідченішою» – в лапках тому що нашого досвіду для подібного виходу було явно замало. Ми робили невеличкі периметральні вилазки з поверхні, копали понори і траси, відвідали багато печер, безліч унікальних місць, зокрема в Оптимістичній, знали техніку SRT, робили навіски у вертикалях, брали участь в тренувальних рятувальних роботах. Але чогось очевидно бракувало… Похвастатись визначними відкриттями або тижневим проживанням під землею ніхто не міг. І це неформально відділяло нас від звання Спелеологів. Дівчата взагалі окрема тема: Таня не мала досвіду у вертикальних печерах, хоча вже була на кількох вилазках в горизонтальних, а Віка взагалі не ясно як приплелась – вона була лише кілька разів на екскурсії.
Ми слухали розповіді «бувалих» спелеологів про життя під землею, про неповторний побут підземних таборів, про раптові відкриття цілих районів, про «Запах Сонця». Нас ніколи не відсторонювали, до нас не було інакшого ставлення, адже в нормальній горизонтальній спелеології немає ніякого ранжування чи каст. Але, десь глибоко в душі, було зрозуміло, що ми ще не до кінця «свої».
А тепер власне про тупість і безвідповідальність. Нас було 4 новачків і один досвідчений спелеолог. Ми збирались йти в богом забутий район, дорогу в який знав тільки Маркович. Плюс ми мали знайти ще більш забутий, теоретично прохідний шкурник, щоб скоротити шлях. Тобто ми вирушали на тиждень в повну ізоляцію із єдиною людиною, яка знала куди йти, а на швидку допомогу в разі чого надіятись не варто було. Якщо із ним щось стається, ми не можемо вийти самотужки. Проте, спокуса була занадто великою…
Що буде, якщо в печеру взяти забагато речей?
Шкіряні сандалі, які були впаковані в транспортний мішок, згадувались зі сміхом ще довго. Це одна з тих «потрібних» дрібниць, які ми, як першоразники вирішили взяти в ПБЛ. Ніхто ж і уявлення не мав, як воно там під землею. В кого спальник виявився завеликим, в кого одягу забагато (це в основному про дівчат). Як би там не було, але вагу розділили чесно: дівчатам маленькі транси, а справжні мужики удостоїлись тягнути гігантські болгарські мішки: майже 35 на 90 см – такі розміри дозволяли втиснути в них все-все. Хто ж знав, що це буде першою і основною помилкою.
Ми з Рудим підзамахались через перегруз ще на шляху до скорочення. Звичайна траса на Міраж, а ми ледь сунулись мокрючі від поту. Нарешті добрались до місця, де Маркович вказав на ймовірний «шорткат», який мав заощадити сили та час, обійшовши близько 300 метрів повзухи. Так то воно може й так, але точно не цього разу. Веселуха тільки починалась.
Першими запустили дівчат – чоловіки-спелеологи завжди славились своєю галантністю) Насправді, потрібна була розвідка, бо хід здавався не надто прохідним, особливо для наших трансів. Повернувшись, вони повідомили, що через 20 метрів вискочили в нормальний повзовий хід, але в кількох місцях проходили майже на видихові. Стало зрозуміло, що там копати не перекопати. Так почалось наше 10-годинне скорочення шляху.
Волинська перемичка
Трохи розширивши вхід, ми вперлись в гіпсове очко. Стало зрозуміло, що без кувалди і додаткових ломів не обійтись. Маркович з Вікою пішли за інструментом на сусідній ПБЛ, а я перетік через очко і, маючи задатки першокласного «грейдера-екскаватора», почав розширяти прохід. Я копав і розбивав гіпсові зуби й пера в обидва боки. У той час, Таня з Рудим обкопували очко і розширювали вхід біля нього. Коли я повернувся, то мені здалось, що вхід настільки широкий, що я без проблем вискочу… Так тільки здавалось.
Коли решта повернулась з інструментами та надією побачити розширену перемичку і зручно обкопане з усіх сторін очко, їх очікувала замерзла Таня та Рудий. А я… Я вже близько години не міг вилізти назад. Не було нормальної опори для ніг, щоб пропхнути себе силою, а Рудий швидше відірвав би мені руку, ніж витягнув. Це було початком гарної традиції, але цього тоді ще ніхто не знав… Всі посміялись і почали розбивати гіпс кувалдами. Так вийшло, що після мого щасливого звільнення, нам вдалось знайти інший вхід – він просто був замитий глиною і його довелось розкопати. Ну ось, дорога вільна: пора стартувати з мішками. І знову дівчат вперед: Таня взяла транс 30-ку (см в діаметрі), яку їй поправляла Віка, а вона волочила 25-ку. Я за ними поширював перемичку під наші мішки. Решта розкопувала початок.
Дівчата, не без затримок, звичайно, але успішно доставили свій вантаж. Стало зрозуміло, що чекати доведеться довго, судячи з того як «швидко» просувались хлопці. Сидіти і мерзнути на холодній глині – не варіант. Тому, незважаючи на смертельну втому, вони вирішили перетягнути ще й важезний транс Рудого. Це був героїзм з їхнього боку. Мішок був дійсно величезний і проходив значно складніше ніж 25 чи 30-ка. Як протиснути мій транс навіть страшно було подумати – він був найбільшим.
Ми провели там близько 10 годин. Загально, близько 12 годин закидання. Відтягувати вже було нікуди. Я прокопав і розбив все що міг: із шкірника, який проходився однією рукою вперед без каски з головою на боку, прохід перетворився в щось відносно людське. Але кілька противних зиґзаґів все ж насторожували…
Маркович стартонув зі своїм трансом, далі його поправляв я, волочачи свій, який поправляв Рудий. Ми розуміли, що мій транс найбільший, але не усвідомлювали головну проблему. Він був ідеально запресований, тобто ніскілечки не згинався і не вминався. Мішок Марковича я просто поправляв, а от мій клинився буквально з перших метрів. Мені вдавалось просуватись, тільки тому, що Рудий з усіх сил штовхав триклятого транса. Аж ось, найгірший зиґзаґ, у двох площинах водночас. Він зміщувався вправо і вгору в одній точці. Тут і прийшов кінець. Я тягнув так, що поясна обв’язка врізалась в шкіру крізь комбінезон. Рудий бив і штовхав його що було сили. Маркович трохи проліз і колупав перо на виході. Ми тратили останні сили рвучи шви, обливаючись потом. Мішок заклинився намертво, не рухаючись ні в який бік. За півгодини нелюдських зусиль він таки піддався. Щоб заклинитись під пером. На щастя, тут я вже міг вибратись з обв’язки, розвернутись і підкопати під нього. Решта нас залишила і порачкувала в напрямку району. Через якийсь час я звільнив мішок, а за ним і Рудого. Сил продовжувати майже не було.
Цей прохід потім назвали Волинською перемичкою. І ми його певно не забудемо ніколи.
Стаут – для міцних духом
Попереду залишалось кількасот метрів широкої повзухи. Ми зібрали волю в кулак і пошкандибали. За декілька метрів стало зрозуміло, що мій транспортник постійно клиниться між стелею та підлогою. Вирішили, що Рудому немає сенсу постійно мене чекати. І він поповз навздогін.
А я взяв лом і почав копати Волинський рів. Посеред метрової ширини ходу майже до самого кінця я копав рівчак під свій мішок. Десь метрів за 50 до кінця, як мого так і повзухи, до мене на допомогу повернулись дівчата. Вони вже відпочили, попили і трохи перекусили. На їх щастя, з того моменту транс проходив без копання. Вони просто мене врятували.
Вхід в район проходив через багаторівневий завал на нижні поверхи печери. За нами повернувся Маркович і Рудий. Ми глибоко залипали в мокрій глині, ледве рухались. По багатьох бічних галереях була вода. Підвищення було в єдиному залі. Ми з останніх сил зарівняли лежанки і завалились мертвим сном. Ми закидались 13 годин. Найдовше закидання в Оптимістичній. Табір назвали «Стаут» (міцний). Далі буде…
