Це перший район, де довелось повністю покластись на «новачків», так як з досвідом спелеологи “набирають вагу” не тільки в суспільстві, а й фізично. Словом, старигани не проходять. А це я вже мовчу про максимальну ширину грудної клітки у 23см, для проходження найвужчого місця.
Чим він подобається саме мені, так це своїм аскетизмом. Сюди ніхто не заносить тапки, чайники, кастрюлі, купу зайвих речей. Звідси не запостиш фоточку в інстаграмчик, не порадуєш новинами друзів у фейсбуці. Нічого гарного чи цікавого людям не покажеш. Тут ти робиш все тільки заради себе, не чекаєш вдячності чи довгої пам’яті. Все, що можеш отримати це: «О знову проліз мудило, тепер може й нам доведеться там давитись».
«Про перший штурмовий ПБЛ в цьому районі говорили довго і пошепки»
І не зважаючи на це вилазка вийшла майже спонтанною. Ніяк не могли назбирати учасників, не могли вибрати час, поки не «прижало». За кілька днів до ювілею, напівсекретно, удвох з Вікою, ми вислизнули на штурмову експедицію.
Відразу пішло не легко, від початку «БАМа» до входу на «Є-БАМ» пройшли за 2,5 години. Стало зрозуміло, що 30 см. транс дарма так напакований. Пішли випити водички в ПБЛ «Корону Мазоха», трохи перепочити. Через годинку почався штурм «гіпсової труби» «Є-БАМУ». На перших метрах стало зрозуміло, що ігри закінчились. Транс, який був міцно затрамбованим, щоб не зачіплятись за кам’яні зуби, став найбільшою помилкою цієї експедиції. Через мізерну висоту ходу і липку глину, він ставав на диби і заклинювався об стелю буквально кожних півметра. Весь штурм ходу супроводжувався розблоковуванням намертво заклиненого мішка двічі на метр. А це як ви зрозуміли дещо забирало сили.
Але коли ти думаєш, що гірше вже не буде, то це тільки початок. Прошу не забувати, що на всю «трубу» є буквально декілька місць де можна розвернутись, і то після довгих занять йогою. За якихось три годинки ми проскочили перших 90 метрів, кілька разів злегка заклинившись на зигзагових поворотиках. Таким чином ми плавно наблизились до найбільш неприємного місця «Плоскодонки» – каменю, перекриваючого хід навпіл.
Мій транс заклинився намертво, незважаючи на всі зусилля, він не рухався ні на сантиметр. Його били ногами, рвали, тягнули, проклинали, просили , знову били. Було прийняте рішення розпаковувати мішок. Лежачи на животі, в мокрій глині, в кишці, це заняття не з приємних. Не вистачало місця, щоб розпакувати речі, неможливо було їх не виваляти в глині. Таким чином, не встигли ми змигнути оком, як промайнули дві години. За якихось 30 хвилин, за допомогою кількох ніжних поштовхів ногами, зі свистом пролетів Вікин транс, все ж таки 25 см. Це були найвиснажливіших 1,5 метри в нашому житті.
За «Плоскодонкою» вже починаються «серйозні об’єми». Нарешті можна повзти у дві руки. Зникають зигзаги, проте з’являються незручні пронирювання. Останні дві години пройшли у повному трансі. Діставшись до гроту «Екстазний» ми вирішили, що сьогодні живими дістатись до галереї «Пивовара» нам не вийде. Нащастя на периметральних вилазках ми там залишили кирку. Аби як зарівнявши купку глини посередині проходу, розстелили клейоночку, карематики і завалились спати.
Наступного дня, зібравшись з силами, ми добрались до тріщини «Шпилька». За годину роботи сокирою та киркою, занадто вузька «Шпилька» розширилась до прийнятних для Віки розмірів. Пропхнувши її туди, я продовжив розширення ходу. Вона тим часом робила підкоп під гіпсове «перо», щоб проскочити у раніше помічений хід. Проскочивши під виступом Віка зникла на годину часу. Коли у мене вже зовсім скінчились сили, вона повернулась із приємними новинами. Одразу за прижимом вона вискочила у суцільну сітку ходів, перший справжній лабіринт після завальних галерей. Високі ходи та розгалуження на чотири сторони на кожному перехресті. Стало зрозуміло, що нарешті ми повністю проскочили розлом!
Наповнена радістю Віка прошмигнула «Шпильку», майже не помітивши. Знеможені ми завалились спати. Наступного дня зібравшись, з майже вільними трансами, ми викинулись на поверхню за якихось сім годин.
«Просвіт надії»
Печера чекала сміливців рівно рік. Тепер нас було п’ятеро. Ми знали всі нюанси і мали чіткий план дій. Все мало піти як по маслу.
За рік часу, за камінь «Плоскодонку» були закинуті 15 літрів води. Тепер кожен міг повзти тільки з одним бутлем. Залишався тільки один маленький нюансик. Висота на камені менше 23 см. І двоє з учасників можуть його не пройти. Я прийняв рішення – сьогодні здійснити пробний штурмовий вихід з водою, для перевірки пропускної здатності каменю. Жертвою був вибраний Віталій, який в минулий раз заносив зі мною воду до каменю «Плоскодонка», але пройти його тоді, вже не мав сили.
До «Плоскодонки» дійшли без несподіванок, звісно, захопивши по 6-літровці води. І ось він – момент істини. Від цього залежить успіх всієї експедиції, якщо Віталій не проходить, то нас залишається тільки троє, а цього для повноцінної експедиції малувато. Це найвужче та найнижче для Віталія місце в його житті, плюс він на цілих два сантиметри ширший в грудній клітці за мене. Тобто саме 23 см. Зважаючи на те, що олійку для сексуальних ігор ми забули на спелеобазі, йому буде дуже не просто.
Чітко слідуючи моїм порадам, він починає протискуватися. У найвужчому місці у нього починається хвилювання та збивається дихання. Чого при таких припусках цілком достатньо для серйозного ускладнення ситуації. Ще забув сказати, що треба постійно слідкувати за своєю дупою. Камінь має легкий нахил з правого боку. Якщо проґавити цей нюанс, то можна сповзти під гіпсовий зуб, який заклинить тіло намертво на поясниці. Поки що, це нікому не вдавалось, але завжди можна стати першим.
Від рук тут немає абсолютно ніякої користі, вони тільки заважають. Віталій відпихувався ногами і протискував себе по сантиметру на видиху. Я підтягував йому комбінезон. За якихось 15 хвилин він проскочив. І тут я зрозумів момент який два роки не помічав. Звісно, я це зрозумів після того як він проліз.
Плита «Плоскодонки» нахилена вниз в бік нового району. І назад важче пролазити не тільки через відсутність опори для ніг, а й через це ускладнення. Відповідно Віталій не стільки показав чудеса гнучкості як для новачка, а мимоволі перетік під власної вагою. Це стало очевидним при поверненні… Залишили воду за плитою, розвернулися на зворотне проходження каменю пішло більше півгодини. Цей пролаз дуже його вимотав. Він на кінці пробував підтягувати себе головою. Але все ж якось пройшов. І ми далі «полетіли» на вихід. По дорозі до спелеобази, стала зрозумілою безглуздість самого виходу. Якби він не пройшов, це би кардинально все змінило і переформувало всю експедицію. А так ми просто вимотали себе, а завтра, як і планували, поповземо туди ще раз.
В нескінченність і далі…
До входу в прохід «Є-БАМ» дійшли без перешкод менш як за дві години. Сходили на водопій і перепочинок в ПБЛ «Корону Мазоха». Пірнули в трубу (доречі, 240 метрів «Є-БАМу» це справжня гіпсова труба). Я відразу зрозумів, що менш напакований мішок кардинально спростив проходження. По рівних відрізках можна було пересуватись без надлюдських труднощів, пляшки теж не надто заважали. Повороти та зигзаги з 30 см. мішком, як завжди, були непрохідні без допомоги когось по заду. На щастя, у дівчат були транси 25-ки. Менше як за дві години ми добрались до каменю. Першою пройшла Віка, ми по черзі пропхнули мій та її мішки, передали воду. Далі проліз я. Тим часом приповз Віталій і ми перетягнули його транс. Він на диво легко минув камінь, тепер розуміючи, що головне дотримуватись спокою. Жені та Ані поки що не було чути. Було очевидно, що Жені буде набагато важче, ніж я міг подумати. Я поповз далі, залишивши Віталія біля каменю «Плоскодонки», щоб той дав мені знати як вони там себе почувають (бо місця на двох людей в «трубі» немає). Пройшовши перший поворот я залишився чекати. Почув крики Віталія, що вони тут, але Жені важко. Сказав Віталію повзти до мене та наздогняти Віку. Ми якось дивом з ним розминулись, майже з таким зусиллями як для самого проходження каменю. Я залишився чекати. Через 10 хвилин, я почув найгірше: «Женя не проходить…». Сказав Ані брати транс, воду і всім йти вперед будувати новий табір. Знайшов місце, щоб розвернутись, значно легше розминувся з Анею і поспішив рятувати Женю.
Він виглядав як знятий з хреста. Як виявилось, я не врахував ще одну річ. В грудях 2 см різниці зі мною у Віталія досягнуті за рахунок грудних м’язів, а в Жені за рахунок форми грудини. А кістки спресувати трохи важче, ніж м’язи. Він починав заклинюватись ще до найвужчого місця. Був весь мокрий і вимазаний глиною. Мав передсмертний вираз обличчя і запалі очі. Шкодую, що не зняв це на камеру, бо видовище було вражаюче. Він зняв фліску, щоб забрати хоч 1 см висоти. Багато разів пробував. Він заклинювався настільки сильно, що я навіть не знав як йому допомогти, не було ширшого місця, куди його можна було скерувати. Він просто займав забагато місця. Він пробував і пробував, тратив безліч сил. Поки не прийняв рішення йти на пролом. З нього лився піт, я чув блювотні рефлекси, високе переривисте дихання, а він все ж таки зміг себе протиснути ногами. Кінцем кінців, на мій подив він проліз живим. От і красота, подумав я… От і красота, що він не знає, що назад буде набагато важче… Але це вже зовсім інша історія…
Долучились до решти в в гроті «Екстазний», біля залишків першого штурмового ПБЛ. Вхопили кирку, бо решта інструменту була в районі, а сил вже не було навіть щоб нести воду і мішки, не говорячи вже про встановлення табору. За сім годин від входу ми дійшли до галереї «Веселого Пивовара». Як виявилось у найширшому і найрівнішому місці обвального району не вистачає площі, щоб розмістити 5 чоловік. Розбились на дві групки. Заклали нерівності камінням, за допомогою кірки та гострих шматків гіпсу, глиною зарівняли місця під лежанки. Перекусивши «ніштяками» всі моментально відключились.
Наступного дня проблеми почались, ще по дорозі в район. Віталій з Женею ледве проходили прохід «За Є-БАМ та гіпсовий «прес» «Лазанью». Про якісь спроби в тріщині «Шпилька» годі було й думати. Першою крізь вузость «Шпильку» в гротік «Танатоценоз» просадили Віку. На Аню нахлинули тяжкі спогади і напів дорозі вона повернула назад. Хлопці почали розчищати підхід до тріщини «Шпилька» з самого початку, Аня на попередніх підходах теж щось копала. Я розбивав саму тріщину «Шпильку». Віка розкопала вихід з гроту «Танатоценоз» і пішла на повторну розвідку продовження.
В кінці дня я теж проліз і почав розширення з іншого боку, а хлопці підсувались по трохи все ближче. Тим часом Віка знайшла озеро «Кишенька». Вода в районі це просто мрія! Разом ми сходили ще на одну вилазку. Це був суцільний лабіринт, із ходовими розгалуженнями в чотири сторони на кожному перехресті. Нарешті ми остаточно вибрались із завалів. Повсюди ми знаходили трупи малих підковоносів та великі кількості гуано. Тоді ми ще не зрозуміли, що це справжній «Танатоценоз». При поверненні я з першого разу не зміг пролізти крізь розпору «Шпильку», оскільки треба протиснути себе між перами вгору, а опори під ноги немає. Віці довелось повертатись та давати мені хоть якусь опору.
За наступні дні дівчата відзняли частину «Лабіринту Мінотавра», Женя з Віталієм розширили тріщину «Шпильку» та підходи до неї, до стану просто вузьких. Разом з дівчатами ми розібралися в лабіринті та обдивився всі ходи. Поки все закрилось висипками та непрохідними місцями. Дивує та обставина що по всьому лабіринту гуляла сильна холодна тяга. Глина налипала кілограмами, сили і час закінчувались. Печера поки що не здалась.
На вихід, дівчат пустили вперед самих. А ми ескортували Женю. Віталій спереду, я ззаду. До каменя «Плоскодонки» все було гладко. А тут він заклинився настільки, що навіть тих надлюдських зусиль йому було замало. Женя пробував і пробував, поки не стало ясно, що все безрезультатно. Під гору, без нормальної опори «перетекти» не вийде. І ми вирішили: «Що заходить, те має і вийти». Нажаль, про камеру знову ніхто не подумав. В якийсь момент Жені здалось, що ця ідея попахує справжнім ідіотизмом, але було вже надто пізно. Йому залишалось тільки видихати, якщо ребра були йому дорогі. Віталій тягнув його за руки, а я пхав ногами в його в черевики. Місця зігнути ноги йому не було, так що пручатись не було сенсу. Змирившись з реаліями він сам почав відпихатись від моїх черевиків. І знову якось дивом врятувався…
За результатами, можна сміливо сказати: “Найстрашніший розлом офіційно пройдений!”. За висипками нескінченні незвідані простори. І що вони приховують, не здатна осягнути навіть найсміливіша фантазія. А печера досі чекає нових сміливців, третій штурм не за горами…
Ігор Троцюк
