Цей район печери манить своєю неприступністю. Відпихаючись ліктями і носками черевиків протягом двох годин відчуваєш себе хробаком, ну чи кротом… або слабаком, який вже в котре заклинившись трансом безсило вткнувся носом в глину. «Так… дихаємо, ще трошки. Ще метрів сто і стане легше». Ні, це не сльози, це очі просто так мокрі стали (хтось з великих спелеологів казав).
Про що це я? Та про дуже особливий район в печері Оптимістичній. Тут можна перевірити свою силу духу, витривалість і спелеохист, а також виявити наявність зайвої ваги, до речі. Ні кристалів, ні шикарних галерей, ні неймовірних підземних озер. Розповідають легенди, що першопрохідці – ті, хто колись «прокопували» цей район під себе, по-справжньому змінювали своє життя після виходу. Колись ті перші 700 метрів – були страшним випробуванням. Сьогодні – це тільки початок. Настала, певно, наша черга потом, сльозами і кров’ю «випрацьовувати» в печери незвідані частини підземного всесвіту. Був і піт (багато поту), були сльози і розбризкана по гіпсових стінах кров – що ж на нас чекає далі? Інтрига залишається.
«Непідкорний» район для незламних
«В повний зріст, тільки лежачи… Ті, в кого 45 розмір ноги можуть відчути стелю ходу п’ятками черевиків. Якщо підеш в касці, молись щоб м’язи шиї витримали, бо голова буде лише на боку.» – якось так можна описати вхід до району, що починається з 200-метрової гіпсової труби. А ще вона вкрита мокрою глиною, такою липкою, що комбінезон потрібно відривати силою.

Насправді, зараз все не так страшно, як було на початку. Постійним сованням туди-сюди, носками черевиків та ліктями, глина скачалась, а герої-розкопувачі розширили перші кілька метрів входу, тому повзти тепер там одне задоволення. Якщо без транса позаду і без пляшок води попереду. Загалом нічого складного, просто рухаєшся з швидкістю ледачої черепахи.
Лишився один «пропускний пункт», який досі не всі проходять – величезний камінь на проході, який перекриває хід гіпсової труби. Тут потрібно не те, що видихати, тут потрібно, щоб грудна клітка присмокталась до хребта. Коли ми вперше пішли туди з транспортним мішком, то кілька годин його намагались протиснути. Не вийшло: ні впирання ногами, ні підштовхування руками, ні, власне, море сліз, які там були пролиті, не допомогли. Довелось розпаковувати і передавати частинами. Людину так не розпакуєш!
Під час останньої експедиції, грудна клітка одного з учасників виявилась заширокою. Така от неприємна несподіванка… Ні сила волі, ні величезне бажання протиснутись, ні видихи і рвотні рефлекси не допомогли. Що ж… прийшли на виручку спелеотовариші: один за руки, другий ногами в зад. Як виявилось ефективний метод!! Трохи болючий і небезпечний, але ж ми любимо біль і страждання, по іншому ноги б нашої в цьому районі не було. (все, що описано тут було здійснено професіоналами, аматорів просимо не повторювати – не проходите, вертайтесь назад!).

Про кров, піт і сльози
Пройшовши камінь і вибравшись з гіпсової труби, не думайте, що далі стане легше. Видихаємо з полегкістю, та не надовго.
Бачили, коли-небудь, як роблять листи для смачнючої італійської страви «Лазанья»? Їх прокручують між двома круглими трубками, спресовуючи. Так от, є там один цікавий хід: влипаєш в глину, просовуєш своє безпомічне тіло кілька метрів по вузькій трубі, а потім прокручуєшся ніби пласт тіста між камінням, вигинаючи хребет. Так і назвали той прохід «Лазанья». Ну а далі «Шпилька». Ох і цікавий перелаз! Якось там застрягла Аня. Дуже-дуже застрягла.
«Я вже готувалась, що мені туди спальник принесуть і їжу будуть передавати» – згадувала вона. Це Ігор, у якого неймовірна тяга до вузьких непролазних місць і улюблена розвага в печері – позастрягати у найбільш незручних місцях та позах, можна сказати, силою пропхнув Аню через перелаз, який сам не міг пройти. Туди вона пройшла, а назад вибратись не змогла. Тягли, навіть за волосся, підпихали, підставляли руки, каміння, плечі, ноги. Без взуття, згубивши баф, та все ж вибралась. Ігор сам запхав, сам і витяг – хвала йому і слава!
Так от після славетної «Шпильки», яку кропили потом, сльозами і кров’ю учасники трьох експедицій прокопали прохід до лабіринту. В повний зріст. Стоячи! І там знайшли нарешті омріяну воду. Кров до речі, йшла носом, тому не лякайтесь. Від перенапруги, перевтоми чи зміни тиску під час багатогодинних трудів по розширенню «Шпильки» Ігор залишив кроваві «мітки» на гіпсових стінах. Зараз цей перелаз, хоч і лишився незручним і недоступним для «широкогрудих», проходиться набагато швидше.

Мертві кажани та «Кишеня»
Невеличкий грот,в якому застрягла колись Аня, назвали «Танатоценоз» (від гр. thanatos смерть + koi-nos загальний, спільний), що означає «місце скупчення мертвих тварин». Саме тут були знайдені перші останки кажана. Сухі скелети розкидані по всьому лабіринту: на стінах, на камінні, на підлозі. Дивне і унікальне для цієї печери явище. Ніде більше стільки мертвих кажанів не знаходили.
Всі проходи тут холодні та вологі, з липучою мокрою глиною. Тяга в деяких місцях така сильна, що здається ніби ось-ось на певерхню вилізеш. Грот «Крокодил» судячи з усього колись був повністю затопленим, а зараз недалеко від нього знайшли невеличкий водопрояв – озерце, яке назвали «Кишеня». Воно таке ж маленьке, але назву свою отримало тому, що на повороті до нього Віка залишили відірвану від комбінезона кишеню.
Зрештою, результатом останньої експедиції були лише знайдені рештки кажанів і це маленьке озерце. Тому що лабіринт поки замкнувся всюди вличезними висипками, які треба прокопувати. Тому далі буде… щось цікаве і не легке, без сумніву.